Мені наснилося кохання
Марина — 16/08/2010 20:23
Частина ІІ
На допомогу мені при облаштуванні на новому місці добрі родичі послали мою двоюрідну п’ятнадцятирічну сестру. Настя, в якої вже розпочалися літні канікули в ненависній школі, з радістю погодилася допомогти мені з переїздом. Допомога її полягала в тому, що вона не давала мені нудьгувати, без упину балакаючи про все на світі.
Першою моєю проблемою того ранку був шлях до села і пошук власне своєї хати. Ні я, ні Настя жодного разу не були в Пульхерії в гостях. В мене був план, намальований Тасею, ключовим моментом якого була сільрада. Діставшись до Хрестинок вже під вечір, я спочатку намагалася знайти сільраду, потім плюнула на це і почала шукати хату тітки Пульхерії. Звичайно, я сама була винна в цьому, бо, незважаючи на слова Насті, пройшла повз неї двічі, ніяк не бажаючи змиритися з фактом, що моя нова домівка така схожа на сарай. Ми ще трошки потинялися навколо, а потім вирішили запитати в хазяйки чепурненької хатинки, як нам дістатися до тітчиної.
Я підійшла до воріт. Як і більшість воріт в цьому селі, вони була пофарбовані блакитною фарбою. Взагалі я помітила, що коли щось потребувало відновлення, його фарбували тут саме блакитною фарбою. Або мешканці дуже полюбляють цей колір, або в їхній єдиний магазин завезли лише блакить.
Не знаючи, як заявити про себе, я пошукала очима собаку. Він мирно дрімав собі в будці, не звертаючи на мене уваги. Мабуть, він працює сторожем у нічну зміну. Та все одно я спробувала роздражнити його, торкнувшись до дверей. Зазвичай собаки цього не люблять. Але мені не варто було забувати, що зазвичай собаки люблять мене. Цей кудлатий, наприклад, лише підійняв від землі голову, обвів мене поглядом і поклав голову собі на лапи. Мабуть, я не дуже схожа на злодійку. Раптом у дворі з’явилася літня жінка в халаті та фартуху, до речі, не дуже чистому. Майже брудному.
–Вибачте, чи не могли б ви мені допомогти?
Жінка наблизилася до мене, і я отримала нарешті можливість запитати в когось, де моя рідна хата. Жінка посміхнулася і повела рукою в напрямку тієї самої халупи.
–Дякую, – примусила я себе вимовити. Був і добрий момент: якщо це моя хата, то це моя сусідка, в якої ключі від моєї хати. Так написав Тася у своїх нотатках мандрівника.
Жінка глянула вбік Насті, що скромно стояла трохи далі.
–А ти хто? Мабуть, небога Пульхерії, земля їй пухом? Звати тебе як?
–Вишеслава.
–А я Марія Степанівна, будемо сусідками, звісно, якщо не продаси хату. Ти не продаватимеш?
Я подумала, що продати таку халупу в такому Богом забутому місці буде доволі складно, але вголос цього не сказала.
–Ні, поки що я тут поживу. – Врешті-решт, Пульхерія ж тут жила, і я виживу. – Це моя сестра Настя, – я кивнула вбік воріт Пульхерії, куди Настя вже підтягала валізи.
–От і добре. Можеш звати мене тіткою Марією. Хочеш чайку? Заходь як-небудь, побалакаємо! – Вона зробила запрошуючий жест рукою.
–Дякую, якось потім обов’язково зайдемо. Спочатку я хотіла б трохи пообжитися в новій хаті.
–Зачекай-но тут, зараз ключі тобі винесу. Тарас мені залишив, як останнього разу тут був.
Ми попрощалися, тітка Марія пішла поратися по хазяйству, а я повернулася до своєї домівки.
Мій будиночок, як і все навкруги, тонув у зелені дерев, але я дуже швидко зрозуміла, що врожаю фруктів я не матиму ні в цьому році, ні в наступному. По-перше, якщо щось і зав’язалося весною, то школярі давно це поїли ще зеленим. А по-друге, сад був дуже старий, саме час корчувати старі і саджати нові дерева. Точніше, час зробити це прийшов ще за життя Пульхерії.
Будинок був одноповерховий (я люблю двоповерхові), і не вапнили його вже дуже давно. Та й не дивно, адже самотня тітка під кінець життя дуже хворіла, не про хату вона думала. Я підійшла до старих перекошених дверей. Гадаю, варто було додати трохи зусиль, і ключі мені не знадобилися б. Але я, як порядна дівчина, відкрила навісний замок і увійшла до хатини. Слідом за мною обережно, намагаючись ніде не зачепити павутиння, увійшла Настя.
Краще б я залишилися на вулиці. Вочевидь, востаннє тут прибирали задовго до смерті тітки.
В будинку було три кімнати, маленька кухня, ванна і коридор. З меблів був великий вбудований у нішу в стіні буфет, велике двоспальне ліжко, старомодний диван з дзеркалом на спинці, стіл, три стільця і табурет. Більше нічого. Як я потім з’ясувала, все інше тітка продала, аби оплатити борги за газ та електрику, а також ліки в місцевій аптеці. Вона не хотіла залишати рідним разом з хатою цей тягар.
Я вийшла з хатини, залишивши там Настю, і пішла стежкою до невеличкої літньої кухні.
Десь між хатою та кухнею від основної стежки відходила ще одна і вела вона до якоїсь дивної споруди. При ближчому знайомстві стало зрозуміло, що це літній душ. Вбиті в землю чотири палі символізували кути “приміщення”, а прибитий до них брезент – стіни. Втім, тримався він непогано. Даху не було, а зверху на перекладинах якось кріпився бачок з водою. Тобто, для води, бо ним навряд чи хтось користувався останні кілька місяців.
На щастя, двері кухні взагалі замикалися лише на засувку, мені навіть не прийшлося мудрувати з ключами. Я з радістю помітила газову плиту і шкап поряд. В ньому я знайшла буквально все, що тільки могло мені знадобитися на кухні. Я згадала батькові слова про те, що Пульхерія завжди любила готувати. Мабуть, кухня була її найулюбленішим місцем. Адже продала вона не каструлі, а меблі, що було, напевно, значно важче в цьому селі.
Мої думки перервала вже знайома сусідка.
–Оглядаєш спадок? А я тобі щось принесла! – Я згадала американські фільми, де корінні мешканці приходили знайомитися з новими сусідами та приносили їм пирога. В животі завурчало. – Пульхерія просила мене доглянути їх, доки хтось не приїде сюди, – з цими словами тітка Марія простягла мені смугасто-плямасту сіро-білу пухнасту кішку, а ззаду витягла на мотузці собаку.
–Ця, – вона кивнула на кішку, – вже стара, а собака молодий, то ж швидко звикне до тебе. Тримай!
Я розгублено прийняла на руки кішку і взяла кінець мотузки.
–Кішчина кличка – Соня. Ой, матінка моя рідна, в мене ж молоко на плиті! – Сусідка розвернулася і побігла додому.
–Гей, а собаку ж як звати? – крикнула я навздогін.
–Ніяк, Пульхерія просто собакою звала! – не обертаючись, крикнула вона у відповідь.
Залишившись на самоті, я відпустила Соню на підлогу.
–Якщо обіцяєш не кусатися, я розв’яжу мотузку, – запропонувала я собаці. Собака був явно родич якогось пекінеса, бо був схожий на нього забарвленням та здвигнутими щелепами. Але до благородної пекінесової крові явно додалося щось ще, бо морда його не виглядала так, наче по ній цеглиною вдарили. Ніс в нього, хоч і маленький, але був. Собака сумно поглянув на мене, ніби не мав сумніву, що я тільки тужче зашморгну удавку. Він здавався мирним, і я простягла руку погладити його. Він ще трохи обережно придивлявся до мене, а потім лизнув руку. Так ми подружилися. Я розв’язала мотузку і почухала свого нового друга під мордою.
–Як же мені тебе назвати? – Подумала я, дивлячись на пухнасте створіння. На вигляд собака здавався дуже домашнім, добрим та лагідним. – Будеш Вовком. Во-овк, – протягла я, погладжуючи його.
До нас підійшла Настя і вмить почала трохи не цілувати собаку. Настя взагалі дуже їх любить, як на мене, то навіть занадто. Іноді вона мене лякає. Якось я йшла з нею по вулиці, так там, здається, не залишилося жодної собаки, яку б вона не погладила.
Так ми і оселилися в хатині тітки Пульхерії – я, Настя, Вовк і Соня. Настя мала намір залишитися на тиждень, а потім її батьки планували поїхати на море. Залишивши сестру у дворі, я пішла до хати і обмела всіх павуків, яких побачила своїми короткозорими очима. Я зовсім не хотіла весь тиждень чути крики Насті, яка до смерті їх боялася. Наступні два дні я нічого в хаті не робила, подумки складаючи план роботи, бо без плану тут можна почати і ніколи не закінчити. На щастя, хоч скотини ніякої в тітки не було, то не треба було годувати.
Тепер я, нарешті, наважилася почати доводити хату до ладу. От прийду, відразу і почну.
Максим стояв на ґанку будинку Степаниди Карпівни. Він все ще не міг повірити, що житиме тут весь наступний рік, а може й більше. Батько віднісся досить спокійно до його ідеї почати самостійне життя. Він нічого не сказав і не намагався повернути блудного сина. Мати теж була стриманою. Вона не радила синові неодмінно повернутися до батька, але і не підтримувала його у захопленні Катрусею. Вислала трохи грошей і просила бути обережним.
Все село неначе вимерло – всі подалися на город. Та й він щойно повернувся. Нарешті можна перепочити. Тітка Степанида знала, як примусити всіх працювати. Коли вона бачила нічим не зайнятого хлопця, то відчувала себе некомфортно.
Максим зачерпнув води з відра на столі. Кринична вода, холодна і смачна, завжди подобалася йому. Це була одна з небагатьох для нього принад сільського життя. Дякувати Богові, в Степаниди Карпівни була криниця. Її сусіди, наприклад, брали воду на вулиці, з колонки. Все одно доводилося тягати відрами, а так принаймні у своєму дворі вода є.
Раптом йому здалося, що він марить. Можливо, занадто довго пробув на сонці. По вулиці, в кількох кроках від нього, пройшла дівчина. Сонце висвітлювало її зібране в довгу косу каштанове волосся. Над вухом виднілися ромашки і одна маленька маківка. На дівчині була біла сорочка і довга, не за модою, юбка. Ніколи раніше він її не бачив в Хрестинках, хоча Максим і проводив тут кожне літо з того часу, як йому виповнилося десять років. Наче причарований, стежив хлопець за дівчиною. На мить вона здалася йому уособленням літа. На думку спали вірші Некрасова про жінок у селах. На подив Максима, дівчина зайшла до двору покійної Пульхерії Олександрівни і зникла серед дерев.
Я зайшла у двір. Насті вдома не було: вона отримала завдання знайти магазин і купити хліба і ще чогось поїсти.
Вовк вибіг зустріти мене, радісно махаючи пухнастим хвостиком. Я потріпала його за вухами, йому, як я вже знала, це страшенно подобалося.
–Привіт, Вовчику-братику! Не пощастило мені з роботою. Ну то нічого не поробиш, доведеться почекати.
Я зайшла до хати, яку навіть не думала закривати на замок – кому спаде на думку пограбувати таку халупу? І взагалі, такий замок, як в мене є, допоможе тільки від чесних людей.
Переодягнувшись в шорти і стару линялу футболку, я почала втілювати в життя свій план.
Перш за все, я повикидала із шаф усе на підлогу. З великими зусиллями мені вдалося відібрати з цього мотлоху потрібні в господарстві речі, решту я, не дивлячись, запхала в пічку на літній кухні. Потім повішала сушитись на мотузці у дворі усі килимки, подушки і постільну білизну. Мені набридло лягати в ліжко, ніби стрибаючи у ставок. В хаті було досить сиро, тому я відчинила двері і всі вікна, давши літньому вітерцеві можливість погуляти по хаті.
Стіл і стільці я теж витягла на сонце, перед тим добряче пошкрябавши ножем. Принаймні, тепер на стіл можна було щось покласти і не боятися забруднити це “щось”.
Приблизно на цьому етапі я згадала, що моя сестра досі десь вештається. На її щастя, вона саме з’явилася у дверях, не давши мені можливості злякатися через її довгу відсутність.
–Тебе тільки за смертю посилати, – кинула я їй. – Знайшла магазин?
Настя помахала перед моїм носом повною сумкою.
–Хліба в них не було. Сказали, що за хлібом треба приходити лише вранці, потім його не буває. Взагалі тут три магазини, я всі обійшла. Ми нарешті підемо купатися на річку?
Я кинула ганчірку в тазик. Чесно кажучи, мені просто необхідно кудись піти з цього двора, і бажано саме купатися.
–Підемо ввечері, десь о п’ятій. Сонце вже має спасти, я не хочу обгоріти.
Настя поглянула на годинника. Було пів на четверту.
–А що ми будемо робити ще півтори години?
Я зі злісним задоволенням пнула ногою тазик.
–Ти митимеш підлогу. А я спробую розтопити пічку, аби щось приготувати і спалити мотлох.
Настя розгублено оглянула свою міні-юбку та вишиту сорочку, а потім, тяжко зітхнувши, пішла перевдягатися.
Коли дівчисько закінчить, хата нарешті більш-менш відповідатиме моїм високим санітарним вимогам. Звісно, мені хотілося б одразу все перепрати, щоб вся білизна сяяла чистотою, але я добре розуміла, що з цим мені не впоратися і за тиждень.
Сьогодні вранці, перед тим, як піти до школи, я відвідала сільську раду. В Пульхерії був водогін у дворі, але коли вона померла, то воду запломбували за Тасиною заявою, аби не платити зайві гроші. На моє щастя, потрібний мені спеціаліст був на місці і за помірну плату підключив мені воду.
З газом було гірше. Газівник приїздив раз на місяць, і ця епохальна подія мала статися через два тижні. Так що доведеться мені деякий час користуватися пічкою. Чи треба казати, що я, суто міська дівчина, не знаю навіть з якого боку до неї підійти? Пічку я бачила лише на картинках і в кіно. Та як-небудь розберуся, адже я не дурніша за інших людей.
Досі ми з Настею та нашими четвероногими друзями годувалися привезеним з міста хлібом з консервами та салатом. В тітки Пульхерії ще з зими була посаджена цибуля, то я її використала на добру справу. Консерви я знайшла в погребі. Бр-р, терпіти не можу таких приміщень. Погріб був маленьким, з низькою стелею, до того ж він був дуже сирим. Павутиння заплутало все, що тільки можна було заплутати. Я завжди дивувалася, що в таких місцях їдять павуки? Адже мух тут нема. Та це їхні проблеми.
В погребі я знайшла багато ящиків. В деяких були тогорічні залишки картоплі з цибулею і морквою. Під однією зі стін стояла ціла купа ящиків. Вони були на вигляд новіші, ніж ті, що з картоплею. В верхньому лежав всілякий мотлох, старі куртки, непарне взуття. Ящиком нижче не було нічого. Перевіряти далі я не стала. Хто покладе консерви під двома величезними ящиками? Як виявилося, зробила я правильно, бо законсервовані харчі були в нішах під стелею. Вставши на якусь дерев’яну чурку, я піднесла гасову лампу (електрики не було не тільки в погребі, але й у хаті). Від неї багато світла я і не чекала, але навіть консерви всі мені здавалися однаковими. Набравши банок з різних ніш (бо не може всюди бути варення, десь має стояти і капуста), я якнайшвидше кинулася нагору, до світла і свіжого повітря. Дуже сподіваюсь, що мені не скоро ще прийдеться лізти до цієї ями.
Консерви, принесені мною, швидко скінчились, йти за новими дуже не хотілося, до того ж Вовку чомусь зовсім не подобалося їсти капусту з томатами. Переді мною гостро стало питання приготування їжі.
Що палять в пічці? Дрова та вугілля, – це знаю навіть я. Де, цікаво знати, в тітки Пульхерії паливо? Після не дуже довгих пошуків я знайшла дрова. Вони спокійно лежали за хатою, між стіною і огорожею. Такі собі двометрові рейки і товсті гілки акації. Я прикинула їх довжину і довжину пічки і вирішила, що в такому вигляді використати їх неможливо. Поряд лежала сокира, яку я знов-таки бачила вперше в житті. Згадавши, як рубали дрова герої мультиків, я поклала на землю одну рейку і вдарила по ній сокирою. Результат був, щоправда, не той, на який я сподівалася. Рейка (зауважте, ціла) міцно застрягла в землі.
Пройшло півгодини, а я все ще не мала чим топити. В мене просто не вистачало сили перерубати рейку. Що ж робити? Чесно кажучи, іноді просто дивуєшся, за яким чортом пішла до університету. Чим мені допоміг червоний диплом в рубанні дров?
Я сіла на купу дерева і приготувалася плакати.
Не можеш навіть рейку перерубати! Що ж ти робитимеш з учнями, якщо вони будуть такими самими дубовими?
Дійсно, а що б я робила з учнями? Намагалася б знайти принципово інший підхід.
Хто сказав, що дрова треба рубати? Чому не ламати?
Я поклала рейку так, аби її кінці знаходились вище від землі, а середина провисала, і зі всієї сили вдарила по дереву сокирою.
Ще за півгодини я занесла до літньої кухні оберемок наламаних дров.
- 312 просмотров

Часть 2.
На помощь мне при обустройстве на новом месте добрые родственники послали мою двоюродную пятнадцатилетнюю сестру. Настя, у которой уже начались летние каникулы в ненавистной школе, с радостью согласилась помочь мне с переездом. Помощь ее заключалась в том, что она не давала мне скучать, беспрестанно болтая обо всем на свете.
Первой моей проблемой то утро был путь в село и поиск собственно своего дома. Ни я, ни Настя ни разу не были у Пульхерии в гостях. У меня был план, нарисованный Тасей, ключевым моментом которого был сельсовет. Добравшись до Хрестинок уже под вечер, я сначала пыталась найти сельсовет, потом плюнула на это и начала искать дом тети Пульхерии. Конечно, я сама была виновата в этом, ибо, несмотря на слова Насти, прошла мимо него дважды, никак не желая смириться с фактом, что мой новый дом так похож на сарай. Мы еще немножко побродили вокруг, а потом решили спросить у хозяйки аккуратненького домика, как нам добраться до теткиного.
Я подошла к воротам. Как и большинство ворот в этом селе, они были покрашены голубой краской. Вообще я заметила, что когда что-то требовалось освежить, его здесь красили именно голубой краской. Или жители очень любят этот цвет, или в их единственный магазин завезли только голубую.
Не зная, как объявить о себе, я поискала глазами собаку. Она мирно дремала себе в будке, не обращая на меня внимания. Видимо, работает сторожем в ночную смену. Но все равно я попыталась раздразнить ее, прикоснувшись к двери. Обычно собаки этого не любят. Но мне не стоило забывать, что обычно собаки любят меня. Эта взлохмаченная собачонка, например, только подняла от земли голову, окинула меня взглядом и положила голову себе на лапы. Видимо, я не очень похожа на воровку. Вдруг во дворе появилась пожилая женщина в халате и фартуке, кстати, не очень чистом. Почти грязном.
– Простите, не могли бы вы мне помочь?
Женщина приблизилась ко мне, и я получила наконец возможность спросить у кого-то, где моя родная хата. Женщина улыбнулась и махнула рукой в направлении той самой хибары.
– Спасибо, – заставила я себя произнести. Был и хороший момент: если это мой дом, то это моя соседка, у которой ключи от моего дома. Так написал Тася в своих заметках путешественника.
Женщина посмотрела в сторону Насти, скромно стоявшей чуть дальше.
– А ты кто? Пожалуй, племянница Пульхерии, земля ей пухом? Зовут тебя как?
– Вышеслава.
– А я Мария Степановна, будем соседками, конечно, если не продашь дом. Ты не продавать?
Я подумала, что продать такую халупу в таком Богом забытом месте будет довольно сложно, но вслух этого не сказала.
– Нет, пока я здесь поживу. – В конце концов, Пульхерия тут жила, и я выживу. – Это моя сестра Настя, – я кивнула в сторону ворот Пульхерии, куда Настя уже подтягивала чемоданы.
– Вот и хорошо. Можешь звать меня тетей Марией. Хочешь чайку? Заходи как-нибудь, поговорим! – Она сделала рукой приглашающий жест.
– Спасибо, мы попозже обязательно зайдем. Сначала я хотела бы немного пообжиться в новом доме.
– Подожди-ка здесь, сейчас тебе ключи вынесу. Тарас мне оставил, когда последний раз здесь был.
Мы попрощались, тетка Мария пошла хлопотать по хозяйству, а я вернулась к своему дому.
Мой домик, как и все вокруг, утопал в зелени деревьев, но я очень быстро поняла, что урожая фруктов я не дождусь ни в этом году, ни в следующем. Во-первых, если что и завязалось весной, то школьники давно это поели еще зеленым. А во-вторых, сад был очень стар, самое время корчевать старые и сажать новые деревья. Точнее, время сделать это пришло еще при жизни Пульхерии.
Дом был одноэтажный (я люблю двухэтажные), и не белили его уже очень давно. Да и неудивительно, ведь одинокая тетка под конец жизни очень болела, не о доме она думала. Я подошла к старым перекошенным дверм. Думаю, стоило приложить немного усилий, и ключи мне не понадобились бы. Но я, как порядочная девушка, открыла навесной замок и вошла в дом. Вслед за мной осторожно, стараясь нигде не задеть паутину, вошла Настя.
Лучше бы я осталась на улице. Очевидно, последний раз здесь убирали задолго до смерти тети.
В доме было три комнаты, маленькая кухня, ванная и коридор. Из мебели был большой встроенный в нишу в стене буфет, большая двуспальная кровать, старомодный диван с зеркалом на спинке, стол, три стула и табурет. Больше ничего. Как я потом выяснила, все остальное тетка продала, чтобы оплатить долги за газ и электричество, а также лекарства в местной аптеке. Она не хотела оставлять родным вместе с домом и это бремя.
Я вышла из дома, оставив там Настю, и пошла по тропинке к небольшой летней кухне.
Где-то между домом и кухней от основной тропы отходила еще одна и вела она к какому-то странному сооружению. При ближайшем знакомстве стало ясно, что это летний душ. Вбитые в землю четыре сваи символизировали углы «строения», а прибитый к ним брезент – стены. Впрочем, держался он неплохо. Крыши не было, а сверху на перекладинах крепился бачок с водой. То есть, для воды, потому как им вряд ли кто пользовался последние несколько месяцев.
К счастью, двери кухни вообще закрывались только на защелку, мне даже не пришлось мудрить с ключами. Я с радостью заметила газовую плиту и шкаф рядом. В нем я нашла буквально все, что могло мне понадобиться на кухне. Я вспомнила слова отца о том, что Пульхерия всегда любила готовить. Пожалуй, кухня была ее любимым местом. Ведь продала она не кастрюли, а мебель, что было, вероятно, труднее в этом селе.
Мои мысли прервала уже знакомая соседка.
– Осматриваешь наследство? А я тебе что-то принесла! – Я вспомнила американские фильмы, где коренные жители приходили знакомиться с новыми соседями и приносили им пирог. В животе заурчало. – Пульхерия просила меня присмотреть за ними, пока кто-нибудь не приедет сюда, – с этими словами тетка Мария протянула мне пятнисто-полосатую серо-белую пушистую кошку, а сзади вытащила на веревке собаку.
– Эта, – она кивнула на кошку, – уже старая, а собака молодая, поэтому быстро привыкнет к тебе. Держи!
Я растерянно приняла на руки кошку и взяла конец веревки.
– Кошкина кличка – Соня. Ой, мамочки родные, у меня же молоко на плите! – Соседка развернулась и побежала домой.
– Эй, а собаку как зовут? – крикнула я вдогонку.
– Никак, Пульхерия просто собакой звала! – не оборачиваясь, крикнула она в ответ.
Оставшись в одиночестве, я отпустила Соню на пол.
– Если обещаешь не кусаться, я развяжу веревку, – предложила я собаке. Собака была явно родственником некоего пекинеса, так как смахивала на него окраской и сдвинутыми челюстями. Но к благородной пекинесовой крови явно прибавилось что-то еще, потому морда его не выглядела так, словно по ней кирпичом ударили. Нос у собаки, хоть и маленький, но был. Собака печально посмотрела на меня, будто не сомневалась, что я только туже затяну удавку. Он (а это был кобель) казался смирным, и я протянула руку погладить его. Он еще немного осторожно присматривался ко мне, а потом лизнул руку. Так мы подружились. Я сняла веревку и почесала своего нового друга под мордой.
– Как же мне тебя назвать? – подумала я, глядя на пушистое создание. На вид песик казался очень домашним, добрым и ласковым. – Будешь Волком. Во-олк, – протянула я, поглаживая его.
К нам подошла Настя и моментально начала чуть ли не выцеловывать собаку. Настя вообще очень их любит, как мне кажется, даже слишком. Иногда она меня пугает. Однажды я шла с ней по улице, там, кажется, не осталось ни единой собаки, которую бы она не погладила.
Так мы и поселились в хибарке тети Пульхерии – я, Настя, Волк и Соня. Настя собиралась остаться на неделю, а потом ее родители планировали поехать на море.
Оставив сестру во дворе, я пошла домой и обмела всех пауков, которых увидела своими близорукими глазами. Я вовсе не хотела всю неделю слышать крики Насти, которая до смерти их боялась. Следующие два дня я ничего в доме не делала, мысленно составляя план работы, потому что без плана здесь можно начать и никогда не закончить. К счастью, хоть скотины никакой у тетки не было, а значит, не надо было кормить.
Теперь я, наконец, решилась начать приводить дом в порядок. Вот приду, сразу и начну.
Максим стоял на крыльце дома Степаниды Карповны. Он все еще не мог поверить, что будет жить здесь весь следующий год, а может и больше. Отец отнесся довольно спокойно к его идее начать самостоятельную жизнь. Он ничего не сказал и не пытался вернуть блудного сына. Мать тоже была сдержанной. Она не советовала сыну непременно вернуться к отцу, но и не поддерживала его в увлечении Катей. Выслала немного денег и просила быть осторожным.
Все село словно вымерло – все подались на огород. Да он и сам только что вернулся. Наконец можно отдохнуть. Тетка Степанида знала, как заставить всех работать. Когда она видела ничем не занятого парня, то чувствовала себя некомфортно.
Максим зачерпнул воды из ведра на столе. Колодезная вода, холодная и вкусная, всегда ему нравилась. Это была одна из немногих для него прелестей деревенской жизни. Слава Богу, у Степаниды Карповны был колодец. Ее соседи, например, брали воду на улице, из колонки. Все равно приходилось таскать ведрами, а так по крайней мере в своем дворе вода есть.
Вдруг ему показалось, что он бредит. Возможно, слишком долго пробыл на солнце. По улице, в нескольких шагах от него, прошла девушка. Солнце освещало ее собраные в длинную косу каштановые волосы. Над ухом виднелись ромашки и одна маленькая маковка. На девушке была белая рубашка и длинная, не по моде, юбка. Никогда раньше он не видел ее в Хрестинках, хотя Максим и проводил здесь каждое лето с тех пор, как ему исполнилось десять лет. Словно очарованный, следил парень за девушкой. На миг она показалась ему олицетворением лета. На память пришли стихи Некрасова о женщинах в русских селеньях. К удивлению Максима, девушка вошла во двор покойной Пульхерии Александровны и скрылась среди деревьев.
Я зашла во двор. Насти дома не было: она получила задание найти магазин и купить хлеба и еще чего-нибудь поесть.
Волк выбежал встретить меня, радостно махая пушистым хвостиком. Я потрепала его за ушами, ему, как я уже знала, это ужасно нравилось.
– Привет, Вовчик-братик! Не повезло мне с работой. Ну ничего не поделаешь, придется подождать.
Я зашла в дом, который даже не думала закрывать на замок – кому придет в голову ограбить такую лачугу? И вообще, такой замок, как у меня есть, поможет только от честных людей.
Переодевшись в шорты и старую полинявшую футболку, я начала воплощать в жизнь свой план.
Прежде всего, я выбросила из шкафов все на пол. С большими усилиями мне удалось отобрать из этого хлама нужные в хозяйстве вещи, остальное я, не глядя, сунула в печку на летней кухне. Потом повесила сушиться на веревке во дворе все коврики, подушки и постельное белье. Мне надоело ложиться в постель, словно ныряя в пруд. В комнате было довольно сыро, поэтому я открыла дверь и окна, дав летнему ветерку возможность погулять по комнате.
Стол и стулья я тоже вытащила на солнце, перед тем изрядно поскоблив их ножом. По крайней мере, теперь на стол можно было что-то положить и не бояться испачкать это "что-то".
Примерно на этом этапе я вспомнила, что моя сестра еще где-то шатается. На ее счастье, она как раз появилась в дверях, не дав мне возможности испугаться из-за ее долгого отсутствия.
–Тебя только за смертью посылать, – бросила я ей. – Нашла магазин?
Настя помахала перед моим носом полной сумкой.
– Хлеба у них не было. Сказали, что за хлебом надо приходить только утром, потом его не бывает. Вообще здесь три магазина, я все обошла. Мы наконец пойдем купаться на реку?
Я бросила тряпку в тазик. Честно говоря, мне просто необходимо куда-нибудь уйти из этого двора, и желательно именно купаться.
-Пойдем вечером, около пяти. Когда солнце пойдет к закату: я не хочу обгореть.
Настя посмотрела на часы. Было полчетвертого.
– А что мы будем делать еще полтора часа?
Я со злобным удовольствием пнула ногой тазик.
– Ты мыть полы. А я попробую растопить печку, чтобы что-то приготовить и сжечь хлам.
Настя растерянно осмотрела свою мини-юбку и вышитую рубашку, а потом, тяжело вздохнув, пошла переодеваться.
Когда девчонка закончит, дом наконец более-менее будет соответствовать моим высоким санитарным требованиям. Конечно, мне хотелось бы сразу все перестирать, чтобы все белье сияло чистотой, но я хорошо понимала, что с этим мне не справиться и за неделю.
Сегодня утром, перед уходом в школу, я посетила сельский совет. У Пульхерии был водопровод во дворе, но когда она умерла, то воду запломбировали по Тасиному заявлению, чтобы не платить лишние деньги. На мое счастье, нужный мне специалист был на месте и за умеренную плату подключил мне воду.
С газом было хуже. Газовщик приезжал раз в месяц, и это эпохальное событие должно было произойти через две недели. Так что придется мне некоторое время пользоваться печью. Надо ли говорить, что я, чисто городская девушка, не знаю даже с какой стороны к ней подойти? Печку я видела только на картинках и в кино. Да как-нибудь разберусь, я ведь не глупее других людей.
До сих пор мы с Настей и нашими четвероногими друзьями кормились привезенным из города хлебом с консервами и салатом. У тетки Пульхерии с зимы был посажена лук, так я его использовала на доброе дело. Консервы я нашла в погребе. Бр-р, терпеть не могу таких помещений. Погреб был маленьким, с низким потолком, к тому же он был очень сырым. Паутина опутала все, что только можно было опутать. Я всегда удивлялась, что в таких местах едят пауки? Ведь мух здесь нет. Но это их проблемы.
В погребе я нашла много ящиков. В некоторых были прошлогодние остатки картофеля с луком и морковью. Под одной из стен стояла целая куча ящиков. Они были на вид новее, чем те, что с картошкой. В верхнем лежал всякий хлам, старые куртки, несчетное количество обуви. Ящиком ниже не было ничего. Проверять дальше я не стала. Кто положит консервы под двумя огромными ящиками? Как оказалось, сделала я правильно, потому что законсервированные продукты были в нишах под потолком. Встав на какую-то деревянную чурку, я поднесла к нише керосиновую лампу (электричества не было не только в погребе, но и в доме). От нее много света я и не ждала, но даже консервы все мне казались одинаковыми. Набрав банок из разных ниш (ибо не может везде быть варенье, где-то должна стоять и капуста), я скорее бросилась наверх, к свету и свежему воздуху. Очень надеюсь, что мне не скоро еще придется лезть в темницу.
Консервы, принесенные мной, быстро закончились, идти за новыми очень не хотелось, к тому же Волку почему-то совсем не нравилось есть капусту с помидорами. Передо мной остро стал вопрос приготовления пищи.
Чем топят печку? Дровами и углем – это знаю даже я. Где, интересно знать, у тетки Пульхерии топливо? После не очень долгих поисков я нашла дрова. Они спокойно лежали за домом, между стеной и забором. Эдакие двухметровые рейки и толстые ветки акации. Я прикинула их длину и длину печи и решила, что в таком виде использовать их невозможно. Рядом лежал топор, который я опять-таки видела впервые в жизни. Вспомнив, как рубили дрова герои мультиков, я положила на землю одну рейку и ударила по ней топором. Результат был, правда, не тот, на который я надеялась. Рейка (заметьте, целая) прочно застряла в земле.
Прошло полчаса, а я все еще не имела чем топить. У меня просто не хватало силы перерубить рейку. Что же делать? Честно говоря, иногда просто удивляешься, за каким чертом пошла в университет. Чем мне помог красный диплом в рубке дров?
Я села на кучу дерева и приготовилась плакать.
Не можешь даже рейку перерубить! Что же ты будешь делать с учениками, если они будут такими же дубовыми?
Действительно, а что бы я делала с учениками? Пыталась бы найти принципиально другой подход.
Кто сказал, что дрова надо рубить? Почему не ломать?
Я положила рейку так, чтобы ее концы находились повыше, а середина провисала, и со всей силы ударила по дереву топором.
Через полчаса я занесла в летнюю кухню охапку наломанных дров.
Марина
Отправить комментарий