- Литературное творчество и свободное общение.

  • Публикации
  • Новости
  • Авторы
Главная

Мені наснилося кохання



Марина — 02/09/2010 20:29

Розовая

Частина VI
Я не знала, як витримаю світську бесіду з Максимом. Та мої побоювання були марними. Чесно кажучи, в мене ще ніколи не було такого приємного співрозмовника. Він без будь-яких труднощів міг обговорювати хоч сьогоднішній концерт, хоч будь-яку іншу тему. Мені було дуже сумно, коли Максим, випивши обіцяний йому чай, зібрався йти.
–Де ти ночуватимеш? В тебе є родичі в Миколаєві? – турботливо поцікавилася я, ладна запропонувати йому залишитися, якщо буде треба.
–В одного... друга.
По тому, як він це сказав, я зрозуміла, що цей друг – жінка. І що вона йому не друг.
Ми домовилися зустрітися завтра ввечері і разом поїхати останнім автобусом до Хрестинок.
Намагаючись не привертати до себе уваги і скориставшись тим, що мама дивилася улюблений серіал, я прошмигнула до своєї кімнати і, передзвонивши Насті, лягла спати.
І тут в моєму житті сталося щось надзвичайне, чого ніколи раніше не траплялося. Мені наснилося продовження того сну, який привів мене до Хрестинок.
Мені наснилося кохання.
Я ніколи не була в тому місці, що мені привиділося. Я знаходилась на березі моря. Воно було безкрає, і таке саме прозоре, як і повітря.
Мабуть, це був ранок. Сонце лише сходило, і над водою стояв легкий туман. Прохолодне повітря пестило моє обличчя своєю вологою.
Я йшла до Нього. Я безумовно знала, що Він чекає на мене, і чекатиме, доки я не прийду. І в серці моєму, що гулко билося, жила віра у зустріч з Ним. До Нього вели мене всі шляхи в світі, до Нього підштовхували мене хвилі, про Нього співали всі вітри. І куди б я не йшла, – кожен крок наближував мене до Нього.
І Він теж йшов мені назустріч. Мабуть, Він довго чекав і шукав мене, бо я всією своєю сутністю відчувала його страх не знайти мене.
Він відчував, що я наближаюся, і боявся, що я пройду повз нього, не помітивши, не впізнавши, не побачивши. Це був страх довічно шукати мене в цьому тумані.
Він зупинився. Він боявся ступити ще хоч крок, аби не віддалитися від мене.
Нарешті я відчула його присутність.
Я відчула себе частиною цього світу. Не атомом, не піском, а дуже великою і важливою частиною світу. Я відчувала всі пахощі і всі дотики. Я бачила минуле і майбутнє. Я знала всі таємниці Всесвіту. Я відчула Його всім тілом, всією душею. Я розчинилася в Ньому, втративши себе.
Туман трохи почав розсіюватись, і я вже бачила Його руки, красиві, сильні чоловічі руки, що обіймали мене.
Він нахилився до мого вуха і прошепотів: “Я ніколи не залишу тебе!”.

Наступного ранку повторився вечірній сценарій розмови з батьками. Схоже, вони пускають важку артилерію. Ще б пак, адже я їду до села, де мої шанси вийти заміж стрімко наближуються до нуля.
Набігавшись по магазинах і уважно обдивившись свою кімнату в батьківській квартирі на предмет корисних речей, я спакувала дві величезні сумки і, перериваючи проповідь матері про принади Михайлика, побажала батькам доброго здоров’я та подалася на вокзал.
На мій подив, Максим весь час, що ми їхали в автобусі, мовчав і дивився у вікно. Я не намагалася його розговорити.
У Хрестинках Максим допоміг нам з Настею донести речі додому. Біля воріт ми попрощалися, і він пішов собі геть, а я спробувала вгамувати Вовка, який бурхливо висловлював свою радість, махаючи хвостом та підстрибуючи, Соню, яка заважала йти, плутаючись між ногами, і Настю, яка намагалася всіх перецілувати.

“Привіт, мій славний воїне! Як справи? Я так скучила за тобою, Славко. В останньому листі ти поскаржився, що почав ревнувати мене до Максима. Хочу тебе втішити: ти маєш для цього всі підстави. Та якби ти познайомився з ним, ти б мене зрозумів.
Я познайомилася з ним нещодавно, але вже не пам’ятаю свого життя без нього.
Я і не помітила, наскільки звикла до Максима. Без нього мені страшенно нудно. Коли він поруч, моє життя перетворюється на цілковите свято. Він ніколи не дає мені нудьгувати (навіть якщо в мене є на це час).
Максим так відрізняється від мене. Коли я на нього дивлюся, то не можу повірити, що такий чоловік дійсно існує. На мій погляд, він бездоганний. І якщо спробувати оцінити все, що він приніс в моє життя, то найціннішим, безумовно, буде те, що він дав мені ідеал людини.
Не тобі розповідати, що найважливіша задача кожного вчителя – визначити для самого себе, що саме ти хочеш прищепити дітям. Пам’ятаєш, в інституті ми заучували цілу низку чеснот, які безумовно необхідно виховувати в молодому поколінні.
Але я, визнаючи потрібним досягнення великої мети – виховання особистості, наділеної усіма можливими принадами, – не вірила, що це можливо. Я ніколи не зустрічала людей добре освічених, грамотних, розвинутих фізично та інтелектуально, таких, що не бояться важкої фізичної або розумової праці. Я не бачила людей, що за своїми здібностями наближуються до зірок, – і одночасно ніколи не забувають про своє коріння; таких, що всі свої досягнення в кінцевому рахунку покладають на благо Батьківщини. Я не зустрічала таких людей і гадала, що в принципі неможливе для наших дітей навіть оволодіння повною мірою шкільною програмою, не кажучи вже про різні там додаткові предмети.
Та в моє життя увійшов Максим. Кожного божого дня я дивилася на нього і не вірила своїм очам. Він, наче діамант, вигравав все новими гранями.
Я нарешті усвідомила мету своєї діяльності як вчителя. Я на власні очі побачила, що ідеал досяжний. Максим дав мені віру в те, що моя праця не даремна. Він відродив у мені віру в можливості людини.
Ми з ним такі різні.
Я безумовно визнаю, що він досконаліший за мене. Він більш розвинений фізично, його знання у всіх сферах більш глибокі і більш дієві. Та одночасно в чомусь невловимому, в чомусь непомітному, але фундаментально важливому, – ми дуже схожі. Я відчуваю його, наче саму себе. Мені здається, що кожної окремої миті я можу точно відчути, що його турбує або що його робить щасливим. І він, я бачу це, знає мене краще за мене саму. Іноді він висловлює думки, що роками носилися в моїй голові, не огорнуті в слова.
Мені здається, що я кохаю його. Кохаю вперше в житті.”

Наступного дня вранці я прийшла на роботу. Максима я не побачила, та Ілля Петрович радо показав мені мій робочий кабінет.
–Оце буде ваш клас. Тут пару тижнів не прибирали, а взагалі клас гарний, світлий, – ознайомив мене зі станом справ Ілля Петрович. Як мені здалося, він дуже намагався не сміятися.
Старий пішов, а я залишилась оглядати своє господарство.
По-перше, клас був не просто “трошки неприбраним”, він потребував ремонту. По-друге, може він і був світлим весь рік, але зараз тут стояла нестерпна спека. Парти стояли як Бог на душу поклав, без будь-якої системи, а дошка була такого цікавого кольору, що я й назви не знаю.
Я повернулася і пішла надвір до Іллі Петровича, не потурбувавшись закрити клас – з доброї волі туди зайде хіба що така дурепа, як я.
Знайти старого було нескладно – він не відходив далеко від дверей.
–Ну як вам ваш кабінет? – запитав він з посмішкою.
Я посміхнулась у відповідь, щоправда, зовсім не так життєрадісно.
–Бувало і гірше, та рідше. Де я можу знайти все необхідне для того, щоби хоч якось довести його до ладу?
Старий порився в кишені і дістав сірники.
–Як на мене – це єдине, що допоможе тому кабінетові…
Ввечері я вже готова була погодитись з Іллею Петровичем. Все було значно гірше, ніж здавалося на вигляд. Закривши клас (для годиться), я пішла додому.
Вдома на мене чекав Максим. Він сидів на порозі кухні і бавився з Вовком.
Я сумно подивилася на останнього.
–Який, до дідька, з тебе сторож, га? Заходи хто хочеш, бери що хочеш, ось як це називається! – Пес піджав хвоста і відповз від Максима до мене.
–Не свари його, він чесно загавкав. Мене Настя впустила.
Максим встав, вітаючи мене.
–І де вона поділася? – втомлено запитала я. Цього вечора мені не вистачало хіба що пошукових робіт.
–Десь пішла з Іванкою. Скоро мають повернутися, не хвилюйся. Як в тебе справи?
Я вирішила не дати йому зрозуміти, як налякав мене той клас.
–Як у казці – чим далі, тим страшніше, – пробуркотіла я майже про себе, але він почув. Мабуть, просто очікував саме такої відповіді.
–Не ображайся, будь ласка, на Павла Семеновича, просто це дійсно єдиний кабінет, який він може тобі дати. Розумієш, ти наймолодша з вчительок, решта мешкають в цьому селі споконвіку. Як це виглядатиме, якщо цей кабінет дадуть комусь з них? І, якщо це тебе втішить, особисто в мене взагалі нема кабінету. Тобто, він в мене був, але тепер дістався тобі. Ми не знали, чи вдасться знайти вчительку, і планувалося, що історію читатиму я. Тепер ми ділитимемо той клятий кабінет.
Після цього спокійного пояснення сили ніби покинули мене. Не знаю, може я до останнього сподівалася, що все це лише невдалий жарт, але коли все остаточно стало зрозумілим, мені захотілося лягти десь і більше не вставати.
Замість цього я сіла на ґанок, де щойно сидів Максим.
–Не сідай на цемент, застудишся. – Я встала, а він підстелив якусь рогожу. Потім Максим посадив мене і сам сів поряд. Я була така втомлена, що навіть не протестувала, коли він легко обійняв мене. Замість цього я мовчки розплакалася. На мене іноді находить.
Максим розгубився, як і всі чоловіки, що бачать жіночі сльози. Він пригорнув мене до себе, і я ткнулася носом в його теплі груди. Я відчувала, як гулко б’ється його серце, і мені подобалося думати, що це від моєї близькості.
–Ти що? Заспокойся! Ну що таке, дівчино? Чого ти? Я теж не дуже радів, коли мені дали той клас, але ж все не так погано. Знаєш, коли я вчився, мені було начхати на стан шкільного приладдя чи колір стін, та подивившись на все це очима вчителя, а не учня… Я просто злякався. Я допоможу тобі. Не все так погано, – повторив він.
Я подивилась на нього крізь сльози, що вперто набігали на очі.
–Не все так погано? З того часу, як я приїхала сюди, в мене самі лише неприємності! Подивись на цю хату, вона не поступається в безладі тому кабінетові, що мені дали. Майбутні учениці не здоровкаються зі мною, а мою тітку навіть на кладовищі не поховали, бо цілком серйозно вважали відьмою. То як же мені не плакати?
Максим посміхнувся.
–Не плач, будь ласка, – він пальцем зняв одну крапельку з моєї щоки. – В тебе просто чорна смуга. Але повір, сонце ще вигляне. Та й зараз є багато чого, що може втішити.
–Наприклад? – зле запитала я.
–Наприклад, торт на столі і троянди у вазі.
Проти волі я усміхнулась.
–Дякую, якщо не брешеш.
Максим підняв праву руку, наче на присязі.
–Я ніколи не брешу… в дрібницях.
Я засміялась, і ми пішли на кухню.
На столі стояв маленький тортик, на вигляд дуже солодкий і жирний. Саме такий, як мені подобається.
Поряд з тортом стояла ваза (мабуть, не моя, бо я не бачила такої речі при огляді будинку), а в ній – сім різнокольорових троянд.
–З першим робочим днем, Вишеслава! Бажаю плідної і творчої праці на ниві педагогічної діяльності. – Максим прокашлявся і додав: – І дуже прошу, не подавай відразу ж заяву на звільнення. Бачиш, як я намагаюся тебе втримати в школі?
Я засміялась, провівши пальцями по пелюсткам троянд.
–Не знала, що в селі можна купити квіти… Чи ти їздив за ними до міста?
Максим загадково підморгнув мені.
–Квіти тут купити дійсно неможливо. Їх просто ніхто не продасть, навіть якщо вони є. Господарі їм ціни ніяк не складуть, та в мене і грошей не було. Я їх вкрав в однієї сусідки!
Я посміхнулась. Який він добрий, цей Максим, все намагається розсмішити мене.
–Дякую, – вимовила я, приклавши значне зусилля, аби голос не зірвався.
Таким чином я відсвяткувала свій перший робочий день. Перед сном я трохи посиділа на ґанку, дивлячись на зірки. В місті я ніяк не могла примусити себе вийти на вулицю щоб просто подивитись на небо.

Вранці я прокинулась за три хвилини до дзвінка електронного будильника, бадьора і відпочивша. Цього разу я вже знала, що мені одягти: до школи я пішла в найпростішій сукні, а волосся підв’язала хусткою. Попереду була ще та праця.
Ще вчора я вирішила почати свій день раніше, на світанку, аби не працювати в саму спеку. Тому тепер, йдучи до школи, мала можливість милуватися сходом сонця. Було ще досить прохолодно, і я накинула поверх сукні кофту.
По дорозі мені зустрічались селяни, ми ввічливо віталися і розходилися в різні сторони. Тільки з Маргаритою Ігнатівною я побалакала трохи довше. Жінка була помітно збентежена, а ще більше того – розлючена.
–Уявляєте, Вишеслава (можна я вас так називатиму, по-простому?), вчора прийшла додому з поля, подивилась на свій сад – і трохи не впала. Вранці залишала квітучі кущі троянд, знаєте, в мене такі рідкісні троянди, зі столиці виписала, а прийшла – на кущах ні квіточки, самі бутони залишилися. Це ж який паскудник так обірвав мої квіточки, і рученьки-ніженьки йому не посудомило… Не було ще в нас таких нахабних крадіжок! Мабуть, зальотний який, на своїх і думати не хочеться, ми ж і двері не зачиняємо… Я вас не затримую?
Я намагалася заспокоїти нещасну жінку, відчуваючи себе злочинницею, адже ті троянди стояли в мене в спальні. Ми з Маргаритою Ігнатівною розійшлися. Треба буде повернути квіти Максимові, най робить з ними, що хоче. Господи, і це вчитель сільської школи!
Весь день я не знаходила собі місця від сорому, наче це я залізла в сад Маргарити Ігнатівни і вкрала її рожі. А Максим, який прийшов рівнесенько о півдні, здавалося, ані трохи не переймається цим злочином.
Він завітав до мене у клас, коли ми з Настею в поті лиця мили вікна.
–Привіт працівникам освіти! Як справи?
Я гнівно поглянула на нього з підвіконня, одночасно шукаючи стілець, аби спуститися на підлогу без загрози для здоров’я. Максим простяг мені руки, і я, опираючись на нього, зістрибнула з вікна. Зробивши це, здивувалась самій собі. Ніколи раніше я не довіряла настільки силі чоловіка, щоб сподіватися, що він мене підхопить, якщо я падатиму. Зараз я навіть не замислилась, чи достатньо Максим сильний, аби я могла опертися на нього.
Відновивши рівновагу після стрибка, я пішла в атаку.
–Ти вкрав ті кляті квіти! Ти насправді їх вкрав, злодій нещасний! Як ти міг обікрасти стару жінку, вона ж тобі в матері годиться!
Настя, передбачаючи неприємності, швиденько пішла поміняти воду. А цей мерзотник лише посміхався.
–Скоріше, в бабусі, – поправив мене він.
–Не настільки вона стара! – Я сердито відвернулася від нього, не бажаючи дивитись йому в очі. –Ввечері я поверну тобі твої квіти, мені краденого не треба.
Максим раптом образився. Які ці чоловіки дивні, він посміхався, коли я назвала його злодієм, але страшенно розлютився, коли я сказала, що поверну його подарунок. Він схопив мене за плечі і розвернув до себе обличчям.
–Нічого такого ти не зробиш! Це твої квіти, ти їх прийняла, хоча знала, що вони крадені. Я сам сказав це тобі вчора!
Я вперто подивилась йому просто в очі, бо не дивлячись на те, що він мав рацію, я відчувала за собою моральний обов’язок повернути квіти. Проте на мій погляд він відповів своїм, не менш впертим. Я вирішила поки що залишити це питання.
Другим за ступенем важливості після вчителя-злодія було питання про учнів.
–Якщо тобі мали доручити викладання історії та цей кабінет, то напевно, ти знаєш, який клас я вестиму? – запитала я Максима, коли він, забравши в Насті відро, поставив його на підвіконня. – Взагалі-то я ще два роки не маю права на класне керівництво, але не думаю, що в селі так вже чітко дотримуватимуться інструкцій.
Максим здавався дещо спантеличеним.
–Мені не збиралися доручати класне керівництво, ще ніс не доріс, як сказав дядько. Але тобі, мабуть, дадуть п’ятий. У сьомому теж немає класного керівника, але вони тебе живцем з’їдять. Директор напевно вирішить, що тобі краще взяти молодих і зелених.
В душу мені закралося неприємне відчуття, що краще ні про що не запитувати, бо інакше мені скажуть щиру правду. Я не розуміла, з якої причини можуть не дати класне керівництво одному випускнику педуніверситету, натомість давши його іншому.
–Чому тобі не давали клас? Скільки в тебе років стажу?
Максим подивився мені в очі своїм питливим поглядом.
–В мене нема стажу, Вишеслава. Директор школи – мій дядько, і тільки тому мене взяли вчителем-організатором. Це ж майже як вожатий в таборі, а я одного разу був ним.
“Коли я його побачила, то подумала, ти ходиш в театр зі своїми учнями”, – чомусь згадала я мамині слова. У шлунку стало холодно.
–Тобто в тебе незакінчена вища освіта? Здається, після третього курсу проходять практику в таборі?
О Господи, це вже не один, а два роки різниці!
Максим, не відводячи погляд своїх шоколадних очей, похитав головою. Йому явно не хотілося казати це, але він хотів бути чесним зі мною
–Цього літа я закінчив школу. Мені сімнадцять. Я поступив на юрфак і вчитимусь заочно...

  • Розовая
  • Проза
  • 237 просмотров
Марина — 02/09/2010 20:29

Я не знала, как выдержу светскую беседу с Максимом. Но мои опасения были напрасными. Честно говоря, у меня еще никогда не было такого приятного собеседника. Он безо всяких трудностей мог обсуждать хоть сегодняшний концерт, хоть любую другую тему. Мне было очень грустно, когда Максим, выпив обещанный ему чай, собрался уходить.
– Где ты собираешься ночевать? У тебя есть родственники в Николаеве? - Заботливо поинтересовалась я, готовая предложить ему остаться, если будет нужно.
– У одного... друга.
По тому, как он это сказал, я поняла, что этот друг – женщина. И что она ему не друг.
Мы договорились встретиться завтра вечером и вместе поехать последним автобусом в Хрестинки.
Стараясь не привлекать к себе внимания и воспользовавшись тем, что мама смотрела любимый сериал, я прошмыгнула в свою комнату и, перезвонив Насте, легла спать.
И тут в моей жизни произошло нечто необычное, чего никогда раньше не случалось. Мне приснилось продолжение того сна, который привел меня в Хрестинки.
Мне приснилась любовь.
Я никогда не была в том месте, что мне привиделось. Я находилась на берегу моря. Оно было бесконечное, и такое же прозрачное, как и воздух.
Пожалуй, это было утро. Солнце только всходило, и над водой стоял легкий туман. Прохладный воздух ласкал мое лицо своей влагой.
Я шла к Нему. Я определенно знала, что Он ждет меня, и будет ждать, пока я не приду. И в моем сердце, которое гулко билось, жила вера во встречу с Ним. К Нему вели меня все пути в мире, к Нему подталкивали меня волны, о Нем пели все ветра. И куда бы я ни шла, – каждый шаг приближал меня к Нему.
И Он тоже шел мне навстречу. Наверное, Он долго ждал и искал меня, ибо я всей своей сущностью чувствовала его страх не найти меня.
Он чувствовал, что я приближаюсь, и боялся, что я пройду мимо, не заметив, не узнав, не увидев. Это был страх вечно искать меня в этом тумане.
Он остановился. Он боялся ступить еще хоть шаг, чтобы не отдалиться от меня.
Наконец я почувствовала его присутствие.
Я почувствовала себя частью этого мира. Не атомом, не песком, а очень большой и важной частью мира. Я чувствовала все запахи и все прикосновения. Я видела прошлое и будущее. Я знала все тайны Вселенной. Я почувствовала Его всем телом, всей душой. Я растворилась в Нем, потеряв себя.
Туман немного начал рассеиваться, и я уже видела Его руки, красивые, сильные мужские руки, обнимавшие меня.
Он наклонился к моему уху и шепнул: "Я никогда не оставлю тебя!".

На следующее утро повторился вечерний сценарий разговора с родителями. Похоже, они пускают в ход тяжелую артиллерию. Еще бы, ведь я еду в село, где мои шансы выйти замуж стремительно приближаются к нулю.
Набегавшись по магазинам и внимательно осмотрев свою комнату в родительской квартире на предмет полезных вещей, я упаковала две огромные сумки и, прерывая проповедь матери о прелестях Миши, пожелала родителям доброго здоровья и направилась на вокзал.
К моему удивлению, Максим все время, что мы ехали в автобусе, молчал и смотрел в окно. Я не пыталась его разговорить.
В Хрестинках Максим помог нам с Настей донести вещи домой. У ворот мы простились, и он пошел прочь, а я попыталась успокоить: Волка, который бурно выражал свою радость, размахивая хвостом и подпрыгивая, Соню, которая мешала идти, путаясь между ногами, и Настю, которая пыталась всех поцеловать.

"Привет, мой славный воин! Как дела? Я так соскучилась по тебе, Слава. В последнем письме ты пожаловался, что начал ревновать меня к Максиму. Хочу тебя утешить: ты для этого имеешь все основания. Но если бы ты познакомился с ним, ты бы меня понял.
Я познакомилась с ним недавно, но уже не помню своей жизни без него.
Я и не заметила, насколько привыкла к Максиму. Без него мне очень скучно. Когда он рядом, моя жизнь превращается в праздник. Он никогда не дает мне скучать (даже если у меня есть на это время).
Максим так отличается от меня. Когда я на него смотрю, то не могу поверить, что такой человек действительно существует. На мой взгляд, он безупречен. И если попытаться оценить все, что он принес в мою жизнь, то самым ценным, безусловно, будет то, что он дал мне идеал человека.
Не тебе рассказывать, что самая важная задача каждого учителя – определить для себя, что именно ты хочешь привить детям. Помнишь, в институте мы заучивали целый ряд достоинств, которые безусловно необходимо воспитывать в молодом поколении.
Но я, признавая нужным достижение великой цели – воспитание личности, наделенной всеми возможными достоинствами, – не верила, что это возможно. Я никогда не встречала людей хорошо образованных, грамотных, развитых физически и интеллектуально, таких, которые не боятся тяжелой физической или умственной работы. Я не видела людей, которые по своим способностям приближаются к звездам, – и одновременно никогда не забывают о своих корнях. Таких, что все свои достижения в конечном счете полагают на благо Родины. Я не встречала таких людей и думала, что в принципе невозможно для наших детей даже овладение в полной мере школьной программой, не говоря уже о разных там дополнительные предметах.
Но в мою жизнь вошел Максим. Каждый божий день я смотрела на него и не верила своим глазам. Он, словно бриллиант, играл все новыми гранями.
Я наконец осознала цель своей деятельности как учителя. Я собственными глазами увидела, что идеал достижим. Максим дал мне веру в то, что моя работа не напрасна. Он возродил во мне веру в возможности человека.
Мы с ним такие разные.
Я безусловно признаю, что он совершенней меня. Он более развит физически, его знания во всех сферах более глубокие и более действенные. И одновременно в чем-то неуловимом, в чем-то незаметном, но фундаментально важном, – мы очень похожи. Я чувствую его, как саму себя. Мне кажется, что в каждый отдельный момент я могу точно почувствовать, что его беспокоит или что его делает счастливым. И он, я вижу это, знает меня лучше меня самой. Иногда он высказывает мысли, которые годами носились в моей голове, не облеченные в слова.
Мне кажется, что я люблю его. Люблю впервые в жизни».

Следующим утром я пришла на работу. Максима я не увидела, но Илья Петрович охотно показал мне мой рабочий кабинет.
– Это будет ваш класс. Здесь пару недель не убирали, а вообще класс хороший, светлый, – ознакомил меня с состоянием дел Илья Петрович. Как мне показалось, он очень старался не смеяться.
Он ушел, а я осталась осматривать свое хозяйство.
Во-первых, класс был не просто "немножко неприбранным", он нуждался в ремонте. Во-вторых, может он и был светлым весь год, но сейчас здесь стояла невыносимая жара. Парты стояли как Бог на душу положил, без всякой системы, а доска была такого интересного цвета, что я и названия не знаю.
Я повернулась и пошла за Ильей Петровичем, не позаботившись закрыть класс – по доброй воле туда зайдет разве что такая дура, как я.
Найти старка было несложно – он не отходил далеко от двери.
– Ну, как вам ваш кабинет? – Спросил он с улыбкой.
Я улыбнулась в ответ, правда, совсем не так жизнерадостно.
– Бывало и хуже, и реже. Где я могу найти все необходимое для того, чтобы хоть как-то привести его в порядок?
Старик порылся в кармане и достал спички.
– Как по мне – это единственное, что может помочь...
Вечером я уже готова была согласиться с Ильей Петровичем. Все было значительно хуже, чем казалось на вид. Закрыв класс (для приличия), я пошла домой.
Дома меня ждал Максим. Он сидел на пороге кухни и баловался с Волком.
Я печально посмотрела на последнего.
– Какой, к черту, с тебя сторож, а? Заходи кто хочешь, бери что хочешь, вот как это называется! - Пес поджал хвост и отполз от Максима ко мне.
– Не ругай его, он честно гавкал. Меня Настя впустила.
Максим встал, приветствуя меня.
– И куда она делась? – Устало спросила я. В этот вечер мне не хватало разве что поисковых работ.
– Ушла куда-то с Иванкой. Скоро должны вернуться, не волнуйся. Как у тебя дела?
Я решила не дать ему понять, как напугал меня тот класс.
– Как в сказке – чем дальше, тем страшнее, – проворчала я почти про себя, но он услышал. Видимо, просто ожидал именно такого ответа.
– Не обижайся, пожалуйста, на Павла Семеновича, просто это действительно единственный кабинет, который он может тебе дать. Понимаешь, ты самая молодая из учительниц, остальные живут в этом селе испокон веков. Как это будет выглядеть, если этот кабинет дадут кому-то из них? И, если это тебя утешит, лично у меня вообще нет кабинета. То есть, он у меня был, но теперь достался тебе. Мы не знали, удастся ли найти учительницу, и планировалось, что историю читать буду я. Теперь мы будем делить этот проклятый кабинет.
После этого спокойного объяснения силы будто меня оставили. Не знаю, может я до последнего надеялась, что все это лишь неудачная шутка, но когда все окончательно стало ясно, мне захотелось лечь где-нибудь и больше не вставать.
Вместо этого я села на крыльцо, где только что сидел Максим.
– Не садись на цемент, простудишься.
Я встала, а он подстелил какую-то рогожу. Потом Максим посадил меня и сам сел рядом. Я была такая уставшая, что даже не протестовала, когда он слегка приобнял меня. Вместо этого я молча расплакалась. На меня иногда находит.
Максим растерялся, как и все мужчины, которые видят женские слезы. Он прижал меня к себе, и я уткнулась носом в его теплую грудь. Я чувствовала, как гулко бьется его сердце, и мне нравилось думать, что это от моей близости.
–Ты что? Успокойся! Ну что такое, девочка? Чего ты? Я тоже не очень радовался, когда мне дали тот класс, но все не так плохо. Знаешь, когда я учился, мне было наплевать на состояние школьных принадлежностей или цвет стен, но посмотрев на все это глазами учителя, а не ученика... Я просто испугался. Я помогу тебе. Не все так плохо, – повторил он.
Я посмотрела на него сквозь слезы, упрямо набегавшие на глаза.
– Не все так плохо? С тех пор как я приехала сюда, у меня одни неприятности! Посмотри на этот дом, она не уступает в беспорядке тому кабинету, что мне дали. Будущие ученицы не здороваются со мной, а мою тетю даже на кладбище не похоронили, потому что вполне серьезно считали ведьмой. Так как же мне не плакать?
Максим улыбнулся.
– Не плачь, пожалуйста, – он пальцем снял одну капельку с моей щеки. – У тебя просто черная полоса. Но поверь, солнце еще выглянет. Да и сейчас есть многое, что может утешить.
– Например? – спросила я.
– Например, торт на столе и розы в вазе.
Против воли я улыбнулась.
– Спасибо, если не врешь.
Максим поднял правую руку, словно на присяге.
–Я никогда не вру... в мелочах.
Я засмеялась, и мы пошли на кухню.
На столе стоял маленький тортик, на вид очень сладкий и жирный. Именно такой, как мне нравится.
Рядом с тортом стояла ваза (наверное, не моя, я не видела такой вещи при осмотре дома), а в ней – семь разноцветных роз.
– С первым рабочим днем, Вышеслава! Желаю плодотворной и творческой работы на ниве педагогической деятельности. – Максим откашлялся и добавил: – И очень прошу, не подавай сразу же заявление на увольнение. Видишь, как я пытаюсь тебя удержать в школе?
Я засмеялась, проведя пальцами по лепесткам роз.
– Не знала, что в деревне можно купить цветы... Ты ездил за ними в город?
Максим загадочно подмигнул мне.
– Цветы здесь купить действительно невозможно. Их просто никто не продаст, даже если они есть. Хозяева им цены никак не сложат, да у меня и денег не было. Я их украл у одной соседки!
Я улыбнулась. Какой он добрый, этот Максим, все пытается рассмешить меня.
– Спасибо, – произнесла я, приложив значительное усилие, чтобы голос не сорвался.
Таким образом я отпраздновала свой первый рабочий день. Перед сном я немного посидела на крыльце, глядя на звезды. В городе я никак не могла заставить себя выйти на улицу, чтобы просто посмотреть на небо.
Утром я проснулась за три минуты до звонка электронного будильника, бодрая и отдохнувшая. На этот раз я уже знала, что мне надеть: в школу я пошла в простейшем платье, а волосы подвязала платком. Впереди была та еще работенка.
Еще вчера я решила начать свой день раньше, на рассвете, чтобы не работать в самую жару. Поэтому теперь, идя в школу, имела возможность любоваться восходом солнца. Было еще довольно прохладно, и я накинула поверх платья кофту.
По дороге мне встречались крестьяне, мы вежливо здоровались и расходились в разные стороны. Только с Маргаритой Игнатьевной я поговорила немного дольше. Женщина была заметно сбита с толку, а еще более того – рассержена.
– Представляете, Вышеслава (можно я вас так называть, по-простому?), вчера пришла домой с поля, посмотрела на свой сад – и чуть не упала. Утром оставляла цветущие кусты роз, знаете, у меня такие редкие розы, из столицы выписала, а пришла – на кустах ни цветочка, одни бутоны остались. Это же какой паскудник так оборвал мои цветочки, и рученьки-ноженьки ему не отсохли... Не было еще у нас таких наглых краж! Пожалуй, залетный какой, на своих и думать не хочется, мы же и двери не закрываем... Я вас не задерживаю?
Я пыталась успокоить несчастную женщину, чувствуя себя преступницей, ведь эти розы стояли у меня в спальне. Мы с Маргаритой Игнатьевной разошлись. Надо будет вернуть цветы Максиму, пусть делает с ними что хочет. Господи, и это учитель сельской школы!
Весь день я не находила себе места от стыда, будто это я залезла в сад Маргариты Игнатьевны и украла ее розы. А Максим, который пришел в полдень, казалось, нисколько не озабочен этим преступлением.
Он зашел ко мне в класс, когда мы с Настей в поте лица мыли окна.
–Привет работникам образования! Как дела?
Я гневно посмотрела на него с подоконника, одновременно ища стул, чтобы спуститься на пол без угрозы для здоровья. Максим протянул мне руки, и я, опираясь на него, спрыгнула с окна. Сделав это, удивилась самой себе. Никогда раньше я не доверяла настолько силе мужчины, чтобы надеяться, что он меня подхватит, если я упаду. Сейчас я даже не задумалась, достаточно ли Максим силен, чтобы я могла опереться на него.
Восстановив равновесие после прыжка, я пошла в атаку.
– Ты украл эти проклятые цветы! Ты на самом деле их украл, вор несчастный! Как ты мог обокрасть старую женщину, она тебе в матери годится!
Настя, предвидя неприятности, быстренько пошла поменять воду. А этот мерзавец только улыбался.
– Скорее, в бабушки, – поправил меня он.
– Не настолько она старая! – Я сердито отвернулась от него, не желая смотреть ему в глаза. – Вечером я верну тебе твои цветы, мне краденого не надо.
Максим вдруг обиделся. Которые эти мужчины странные, он улыбался, когда я назвала его вором, но страшно разозлился, когда я сказала, что верну его подарок. Он схватил меня за плечи и развернул к себе лицом.
– Ничего подобного ты не сделаешь! Это твои цветы, ты их приняла, хотя знала, что они краденые. Я сам сказал это тебе вчера!
Я упрямо посмотрела ему прямо в глаза, потому что, несмотря на то, что он прав, я чувствовала за собой моральный долг вернуть цветы. Однако на мой взгляд он ответил своим, не менее упрямым. Я решила пока оставить этот вопрос.
Вторым по степени важности после учителя-вора был вопрос об учениках.
– Если тебе должны были поручить преподавание истории и этот кабинет, то наверняка, ты знаешь, какой класс я буду вести? – Спросила я Максима, когда он, забрав у Насти ведро, поставил его на подоконник. – Вообще-то я еще два года не имею права на классное руководство, но не думаю, что в селе так уж четко придерживаться инструкций.
Максим казался несколько озадаченным.
– Мне не собирались поручать классное руководство: еще нос не дорос, как сказал дядя. Но тебе, наверное, дадут пятый. В седьмом тоже нет классного руководителя, но они тебя живьем съедят. Директор наверняка решит, что тебе лучше взять молодых и зеленых.
В душу мне закралось неприятное ощущение, что лучше ни о чем не спрашивать, иначе мне скажут правду. Я не понимала, по какой причине могут не дать классное руководство одном выпускнику педуниверситета, но дать его другому.
– Почему тебе не давали класс? Сколько у тебя лет стажа?
Максим посмотрел мне в глаза своим пытливым взглядом.
– У меня нет стажа, Вышеслава. Директор школы – мой дядя, и только поэтому меня взяли учителем-организатором. Это же почти как вожатый в лагере, а я однажды был им.
"Когда я его увидела, то подумала, ты ходишь в театр со своими учениками", – почему-то вспомнила я мамины слова. В желудке стало холодно.
– То есть у тебя неполное высшее образование? Кажется, после третьего курса проходят практику в лагере?
Господи, это уже не один, а два года разницы!
Максим, не отводя взгляд своих шоколадных глаз, покачал головой. Ему явно не хотелось говорить это, но он хотел быть честным со мной
– Этим летом я закончил школу. Мне семнадцать. Я поступил на юрфак и буду учиться заочно...

Марина

  • ответить

Отправить комментарий

Содержание этого поля является приватным и не предназначено к показу.
Проверка
Если Вы не робот, введите символы, которые изображены на картинке
Image CAPTCHA
(без пробелов, с учетом регистра).

Войти

  • Регистрация
  • Забыли пароль?

Навигация

  • Блоги
  • Комнаты
  • Чат
  • Конкурсные работы

Последние комментарии

  • Зоз, само собой. Ну, первый - Orlando
    4 дня 6 часов назад
  • Если бы ещё без ашипак - было - Катя Огнерубова
    4 дня 9 часов назад
  • Orlando вот и у тебя - zoz
    4 дня 12 часов назад
  • Катя стала совсем - Orlando
    4 дня 13 часов назад
  • Спасибо, Орландо) Очень - Найшья Тай
    4 дня 13 часов назад
  • Спасибо большое) У тебя - Orlando
    4 дня 13 часов назад
  • Крууууть :)) О_о - Найшья Тай
    4 дня 13 часов назад
  • Лучший персонаж российского - Orlando
    4 дня 13 часов назад
  • о_О кто все это сделал? - Найшья Тай
    4 дня 13 часов назад
смотреть остальные

Новые авторы

  • Lanatrelana
  • ShBM
  • Она
  • Antonina Lavrova
  • БРАТЬЯ СТОЯЛОВЫ

Сейчас на сайте

0 пользователей и 3 гостя.

В чате

  • Orlando
  • Публикации
  • Новости
  • Авторы

все права защищены | admin | © 2010-2012